Биргетит-повчальна художня розповідь

Невеликий (читання хвилин на 5 — 10) художній, фантастичний розповідь на тему майбутнього, де є і нестаріючі, та короткоіснуючі. Загалом, безсмертя, технології та соціальний прогноз.

Биргетит

Нікчемний він був ведмідь. І зараз ось… Ось навіщо, питається, поліз?! Що цікавого тут могло бути взагалі?!

Серед каменів — старих незайманих валунів, по саму маківку вдавлених в пісок, упереміш зі свіжими камінням, сирими, тільки що вивернутими — валявся бурий ведмідь по імені Биргетит. Лежав він на боці, підібгавши задні і обхопивши волохату голову передніми лапами, стискаючи пульсуючий біль. Рухатися і відкривати очі Биргетит боявся. Ось так, — лежачи біля підніжжя невисокого піщаного урвища, в який густо упаяні, немов малина в меді, сірі зализані каміння; лежачи на вузькій піщаній смужці — на березі непомірно широкої річки, — він перечікував біль і картав себе за дивну тягу до сумнівних подвигів. «Правильно стара говорила, — думав він, — `Дурнем ростеш, Биргетитушко. Поучись он у інших, поки не пізно`».

І було чому повчитися! Ось, наприклад, стара. Вона наймудріша. Вона все знає, все розповідає. А ось, наприклад, ведмідь Супремум. Він самий заметливый. Він все прикмети помічає. І в лісі, і на болоті, і біля річки. Що де лежить, — він враз за прикметами відшукає. І мед, і інші штуки… Без здобичі з пошуку не приходить Супремум. Постійно виручає сім’ю. Баба на нього не натішиться. А ведмідь Валесница?! Цей хитрий. Він один на один виходить з дикими битися, наприклад. Дикі сильні, великі, але Валесница обманом їх бере. Манери особливі вигадав, та виверти помилкові. А Биргетит що?! Нікудишній…

Біль ніби унялась. Биргетит на пробу ворухнув задніми лапами. В голові гулко відгукнулося. Терпимо. Він спробував розліпити очі. Ласкаве вечірнє сонечко залетіло в щілинки, і знову стрепенулася біль, різнув між вухами. Биргетит замружився, стиснув лапи міцніше і завмер. Виступили сльози.

Ех. Полежати ще треба. Чорт поніс тебе, Биргетитка, з цього обриву стрибати, щоб потім перевіряти, як назад залізеш… альпініст… А от, приміром, ведмідь Кан-торо ніколи б не поліз на такий обрив. Він же не дурень. Він так і відповідає завжди, — коли Биргетит його розпитує, чи зможе Кан-торо або не зможе який-небудь подвиг зробити. «Я ж не дурень» — каже. Хоч і не дурень, а він — самий зухвалий. Він навіть до людей ходить. Далеко люди, з місяць туди-сюди, — а ходить. Кан-торо навіть один раз приволік гвинтівку. Так стара її назвала. Вона про людей багато знає, — що у них там і як називається. Вся сім’я з тієї гвинтівки гримотіла тоді. Веселилися. І по одному грім, і по три за раз. І небо, і березу. Тільки Биргетиту не дали погромыхать. Набої скінчилися. Так вони і не дали б, навіть якщо б не скінчилися. «Перегромыхаешь ще нас всіх тут» — говорили вони, і не давали, поки заряди були. «Як це — перегромыхаешь?!» — дивувався Биргетит. Він не розумів, як так треба подумати, що сім’ю взагалі можна перегромыхивать. Не можна перегромыхивать сім’ю. Навіть в голові не можна. Вона ж — сім’я. В родині всі хороші: мудрі, відважні, хитрі, заметливые… самочки наші — найкрасивіші… Ех… Один тільки Биргетит… по урвищах лазить. Перевірити, розумієш, хотів — чи зможе. Перевірив?! Ясно тепер? А, Биргетит?

Він відкрив очі. Нічого не болить, все пройшло. Встав на всі лапи. У голові дзвенить небагато, але це дурниця. Погляд вже прицільно обшарював обрив.

І як це можна було тут зірватися? Як тут взагалі можна до верху не докорябаться? Маленький такий і пологий круча. Може ще раз?

Ведмідь підійшов впритул до обрывчику, встав на задні лапи, а передніми наступив на піщану стіну з камінням. Посипався з-під передніх лап пісок, скрипнули кігті по валунах. Сильно пахло мокрим піском і тіною. Биргетит задрав морду до верху і примружився. Постояв секунду нерухомо, а потім з душею вдарив передніми лапами в стіну, ніби лід ламав. Та передумав. Відступився. Став на чотири лапи й пішов собі далі вздовж берега.

Зручний підйом з’явився, коли вже почало темніти. Комарі та інший гнус як раз додалося. Підійшовши до підйому ближче, він вловив людські запахи. Пахло різним одягом, різними тілами, гумою і якимось гидким «маслом або солярою», — так стара називала схожі запахи.

Хо! Тут десь люди! Подивитися хоч, що за люди такі. А то лише запахи знає Биргетит, та розповіді баби пам’ятає. Вживу цікавіше, раз такий випадок.

Биргетит приліг на пісок і прислухався. Нікого. Тільки запахи. Тихенько пройшов далі, побачив на піску сліди. Багато тут слідів. Спускалися люди і піднімалися. Туди-сюди. І далі низом, по піску уздовж води сліди ведуть через поворот.

Ведмідь пам’ятав, що у людей гвинтівки, що гвинтівками грюкають і роблять дірки в товстій березі. Він пам’ятав, що люди грюкають у ведмедів за просто так, якщо побачать. З людьми треба тихо: їх подивися, а себе не показуй. А ще краще, як почув, йди швидше і не дивися їх теж. Але ж цікаво.

Спочатку він пішов низом, по слідах за поворот. А там, за поворотом, — нічого не виявилося. Сліди сказали, що люди просто походили по березі, разбороздили весь пісок до самої води і пішли назад, до підйому. Ну ладно, давайте нагорі глянемо.

Нагорі росли кущі. А далі — ліс. І підлісок в тому лісі гарний, густий. Підлісок — це взагалі ведмедям добре. Ну і від людей допомагає. Адже вони теж уміють бачити вночі. Баба розповідала, що у людей прилади для очей є. Хоча зараз не дуже-то і потрібні ці прилади. Місяць як недоумкувата світить.

Биргетит потягнув носом. Тут людські запахи гущі, більше зрозуміти можна. Хотів було встати і поверху понюхати, та збагнув, що з кущів не треба б висовуватися, раз люди поруч. Точніше, зараз тільки один чоловік. Запах теплий. Десь тут він.

«Раз, два, три, чотири, п’ять», — подумав Биргетит, — «я йду шукати». Де ти-и?.. людини-ек?.. А-а-у-у? Це він жартома так думав. Биргетит завжди, коли страшно, бадьорить себе всякими думками смішними. А чоловік-то близько. В кущах. І гумою дужче запахло – гума теж стало бути близько. Биргетит тихо-тихо скрадався кущами і слухав. Але як не старався, зачепив-таки — шикнула гілка, трепыхнулась – видав себе. Биргетит ліг і застиг. Лежав довго. Терпіння у Бергитита багато. Він у родині всіх обігравав в терпіння – на спір. А тут навіть не суперечка, тут людина з гвинтівкою. Людина, звичайно, почув шум, — як таке не почути. Теж, напевно, завмер. Теж чекає. Ну чекай, чекай, людина. У тебе такого нюху немає, як у Бергитита, ти не знаєш, хто прийшов.

Читайте також  Де зберігаються шпалери робочого столу і екрану блокування Windows 10

Перечекав Бергитит! виграв! Зашелестіло попереду. Ворухнувся чоловік першим. Глибокий подих почувся. Видав себе. Онде він! Шкода, не видно його за кущами. Який він хоч на вигляд? Бергитит нагострили, захвилювався сильніше, аж під ложечкою засмоктало. А людина почекав ще трішки і пішов до ведмедя сам. Через кущі прямо. Шумно йшов чоловік, страшно. «Ну все», — подумав ведмідь. — «Зараз настане, знайде». Згодився стрибати у відповідь. Напружився і набрав повітря. Ось силует здався крізь гілки. Побачив, нарешті, людини! Он він який! Малесенький! Гілки, звичайно, заважають розгледіти все. Але видно фігуру. Крокує, наче крадеться. Невже думає, що нечутно його? Зовсім малюк. Таких півтора треба поставити в гору, щоб з Биргетитом в зростання зрівняти. Кан-торо і стара розповідали, звичайно, людина зростом, але краще один раз побачити. На слух виявляється страшніше, ніж на вигляд.

Чоловік зупинився в двох кроках, не помітив ведмедя під кущами, — зверху ж дивиться, та й місяць – це не Сонце, не так за нею видно. Постояв-постояв, потім раптом взяв, та й пустив струмінь, — помочився, ніби стверджуючи себе, що він тут головний. І пішов назад, — знову на своє місце сховався. Смішний. Биргетит тихенько перевів дух і розслабився. Ну все, подивився людини і вистачить. Пора назад.

Вже навіть підняв лапу, щоб йти назад, але раптом думка прилетіла. Стоп! А адже тут можна гвинтівку роздобути. Пару раз хоч громыхнуть. Спробувати, як це. Поміркував Биргетит над витівкою, покатав її в голові, зачекав як завжди в таких випадках. Сподобалася витівка, — теж як завжди. Тільки ось цієї людини зараз чіпати не треба. Якщо шум підніметься, то інші люди прибіжать. Вони ж напевно далеко не пішли. Спочатку треба розвідати. І пішов тихенько Биргетит розвідувати округу.

Спершу ведмідь знайшов місце бійки: кущі обдерті, зламали гілки, трава лежить, пом’ятий, навіть подекуди до землі зірвана. Добре тут побилися. Кров’ю пахне. Порохом пахне грохнутым. Більше нічого особливого.

Поруч знайшов два горбка свіжої землі. Кров’ю присмачено навколо. Могилки, значить. А кров — значить рани великі. Ведмеді, якщо не дикі, теж так роблять зі своїми мертвими. А у диких немає своїх, вони кожен сам по собі — так і валяються, якщо помруть. Нікому до диких немає справи, крім трупоедов.

У лісі натрапив Биргетит і на людей. Багаття люди не розводили, але шуміли неабияк. Здалеку чути.

Люди купкою возилися на галявині. Під деревами місяця-то немає, на галявині світлішою. Займалися чимось веселим.

Було їх вісім. Сиділи кружком. В середині пов’язаним лежав дев’ятий. І все уважно на нього дивилися.

— Ти дивись, як швидко заживає! — неголосно говорив один, стоячи на колінах над зв’язаним.
Він потягнувся вперед, до зв’язку, і щось зробив, — Биргетит не розгледів. Пов’язаний сіпнувся і видав мукання. Навколо засміялися:
— Що, боляче?! Хи-хи.
— Я ж казав, регенерація у них. А ви не вірили.
— Я ж йому печінку прострілив! — дивувався третій. — Жодного разу не бачив, щоб виживали після такого. Нормальна людина відразу падає і кричить, катається від болю.
— Угу, — відповідали йому. — А цей, з кулею в бочине, двох порвав. Руками. Це ж скільки в ньому сили?!
— Регенерація… погань така… Дірка-то затягнулася — і сліду немає.
— Та при чому тут регенерація?! Здоровий він чорт, кажу! А звідки?! М’яса немає зовсім. Худющий ж, як скелет!

Слова звучали часто не зрозумілі. Часто сміялися. А той, над яким знущалися, мукав у відповідь і смикався. Биргетит усвідомив, що ці всі називали себе коржами, а пов’язаного називали нестом.

М-да… Ведмеді так з дикими не бавилися. Якось не приходило в голову. Бійки з дикими були часто: і один на один, і троє на одного — по-всякому. Так, дикі завжди програвали. Вони ж одинаки, а ми скопом друг за дружку. Але завжди побитому давали піти. А люди — он чо! — не дають піти побитому. Бавляться.

Через годину люди розійшлися під дерева. Сторожа приставили до несту. Тихо стало. Ну от і добре, тепер можна до берега за гвинтівкою, раз тут вляглося у них. Там на березі теж мабуть заснув.

Ведмідь зібрався вже йти на берег, але побачив що сторож присів над нестом і витягнув йому кляп.

— Чуєш, нест, — пошепки сказав сторож. — Говорити можеш?
— Що тобі, — сипло і тонко відповів нест.
— Ви можете коржа переробити в неста?
— … так, — рівніше, пошепки сказав нест і шумно ковтнув повітря. — Можемо.
— Не обдуриш мене? Не загнешься по дорозі?
— Ні.
— Тоді тихо будь, — закінчив корж і заходився розв’язувати бранця.
Звільнивши неста, корж мабуть збирався взяти його на плечі. І він уже взяв його за руку і навіть підсів. Але нест встав сам.
— О! — корж не зміг стримати здивованого вигуку.
— Тс-с, — тихо шикнув нест у відповідь. Він похитнувся і змахнув руками, утримуючи рівновагу.
На якусь мить вони завмерли, прислухаючись. На галявині в місячному світлі стояли поруч досвідчений дядько з мускулястою бичачої шиєю і гнучкий, тонкий юнак. Корж здавався велетнем порівняно з нестом. На дві голови вище і значно ширше в плечах.

— Дай руку, — прошепотів юний нест і простягнув свою кудись убік.

Корж мовчки взяв неста за руку і повів його, як маленького, через ліс, у бік річки. Вони пройшли дуже близько. Нест нічого не бачив. В очних ямках у нього темніла запечена кров. Іноді він запинався, але легко вирівнювався, стрімко ловив рівновагу. На змученого, тільки що побитого, поранену людину він нічим не був схожий, хіба тільки закривавленими лахміттям і сліпотою. Але руху, — а Биргетит в цьому розумів, — це були руху здорового, юного тіла.

Читайте також  Про книгу “Принципи. Життя і робота" Рея Даліо

«Коли ж мені моя гвинтівка дістанеться? Спати треба ночами, а не шарахатися», — сумно подумав Биргетит і крадькома пішов слідом.

Мовчання ця парочка порушила, коли вийшла з лісу.
— Давай поговоримо, — запропонував корж голосно, не криючись.
— Про що? — тихо запитав нест.
— Та все одно. Головне, щоб голоси було чути. А то є тут один. Човен чатує. Дурень. З переляку шмаляти почне.
— А, — вже бадьоріше відповів нест, — ясно.
Кілька кроків пройшли мовчки.
— Я ось про війну запитаю, — сказав корж. — Як думаєш, коли скінчиться?
— Ніколи, — гірко відповів нест.
— Чому?! — здивувався корж.
— Це війна двох культур. Несті проти коржів. Коржі проти нестов. Ми не можемо один з одним помиритися.
— Давно б вже домовилися і поділили все порівну.
— Так нам нема про що домовлятися.
— Не хочете порівну?!
— Ніяких «порівну» не буде. Коржі гості на планеті. Несті господарі. Як тут порівну розділити?
— Ми теж тут господарі.
— Скажи ще, що «живете ви, як безсмертні».
— А що?
— Що ж це за такі господарі, що в своєму будинку багаття з меблів джгут, танцюють навколо і один одного по голові дубасять?
— Наше право!
— От тільки не в нашому домі. Поросята. Не поганьте тут і не паліть даремно наші ресурси — він перевів дух. — Ех, ладно, — зітхнув він гірко. — Загалом, така ось війна. Не про що нестам з коржами домовлятися.
Попереду з кущів гукнули:
— Стій! Хто?
— Свої, — спокійно відгукнувся корж і продовжив тягнути неста вперед, на голос. — Не впізнаєш, чи що?
— А… — протягнув охоронець, висовуючись. — Це ти… Чого приперлися?
Корж, продовжуючи крокувати, дістав звідкись з пояса невелику штуку і направив на охоронця. Почувся тихий звук, наче хтось пирхав:
— Фух, фух…
Охоронця сильно вдарило в груди. Він з тріском упав у кущі і завмер. Корж підійшов до нього впритул.
-Фух… — ще раз фыркнуло у нього з руки. Війнуло грохнутым порохом. Корж сунув свою фухалку назад на пояс і поворушив широкими плечима.
— Ну ось і все.
— Ти його вбив, чи що? — здивовано запитав юний нест.
— А що з ним ще робити? — байдуже відповів корж. — Он човен твоя.
Він повів неста у кущі, — ведмідь не побачив, що там. Нест почав там щось брякати. А корж підійшов до тіла охоронця і теж щось діловито зайнявся.
— А живемо ми, все одно, як безсмертні, — сказав раптом корж, продовжуючи перервану розмову. Нест за кущами перестав брякати в своєму човні і відповів:
— Порожні, красиві слова. Не як безсмертні. Ви живете, як метелики-одноденки. Ви навіть не розумієте, як насправді живуть безсмертні. Ось проживеш років триста, тоді замислишся.
— Ха. Хапнули планету і жити вчать! А як же справедливість? Ресурси загальні.
— Яка ще справедливість?! Ми сильніші, от і все.
— А повагу, гуманізм? Не чули, що ми всі брати?
— Ага. Спочатку — «брати, гуманізм»… а самі потім… Брехня це все, і ти сам це знаєш. Ось тобі по-братськи — це куди ми прямо зараз йдемо: ти станеш одним з нас — ось це і чесно, і гуманно.
Корж припинив вовтузитися з трупом, випростався і попрямував у бік неста. В руках у нього з’явилася заповітна гвинтівка.
— А інші коржі? Вони не брати? З ними не треба ділитися ресурсами?
— Вони просто так зжеруть, брати ці. А нам для справи треба.
— Для якого ще справи?!
— Ми збираємося пережити загибель Сонця. Нам ресурси потрібні для цього.
— Ага… А пупок не трісне — загибель Сонця пережити?
— Краще жити, як ви, чи що?! Ми намагаємося хоч.
— Не вийде. Шмаркачі ви проти природи.
Корж зупинився. Над кущами видно голову і плечі. Поруч виринула голова неста.
— Не шмаркачі ми. Смерть ми вже разок посунули. Змогли. І ще зможемо.
Ведмідь захвилювався. Здається вони зараз попливуть по річці. Разом з його гвинтівкою! Якщо нападати, то зараз. Зволікати не варто. Неста в розрахунок взагалі можна не брати. Один на один з людиною — якщо швидко, якщо не соромитись, то все вийде.
— Так… — задумливо промовив корж, — якщо я стану одним з вас, то я побачу, як Сонце гине?
— Так. Чи побачиш, як вибухне супервулкан, або іншу катастрофу — багато різних на нашу голову.
— Я не хочу цього бачити.
Отже, треба працювати.
— Так нічого не вийде у вас! Ти чуєш, дурило?! Нічого у вас не вийде! Це не-мож-можна!
— Якщо неможливо, — спокійно відповів нест, — тоді продовжуйте вмирати.

Биргетит підібрався і стрибнув крізь кущ. Грудьми збив з ніг хирлявого неста, і спробував дістати коржа зубами. Той жваво відсахнувся. Не розрахував, впав на спину. Захищаючи горло, виставив лівий лікоть, а праву руку смикнув знову до пояса. Ведмідь хапнув за праву, яка фиркати вміє. Корж загарчав від болю і вдарив лівою ведмедя по голові. «Ага, — усміхнувся подумки ведмідь, — ось валуном в лоб мені прилетіло сьогодні — от то був удар…». Він стиснув руку коржа міцніше і мотанул головою, щоб розтрусити і придивитися, як далі бути. Коржа растрясло, як ганчірку — руки-ноги в сторони. «Ну ось і все», — подумав ведмідь, наступаючи йому на груди.

Але наступити чомусь не вийшло. Биргетит навіть не зрозумів, що сталося. Він просто втратив верх і низ. Місяць майнула перед очима, потім знову кущі. Тіло упала вниз, вдарився боком об землю. Горло здавило, дихнути не можна. Він захрипів, спробував перекотитися. Не виходило кататися, заважало щось. Помахав лапами. Теж не допомогло, не дістав нікого. Вдихнути не виходить. В голові кров стукає. Обм’як тоді, знову захрипів. Горло відпустило, легше зробилося. Чує Биргетит, — по голові хтось шарить. Не боляче, а просто шарить. Намацали вуха, пензлики на вухах поскубли. Та що ж це таке?! Биргетит знову смикнувся.

Читайте також  Будильник на комп'ютері і ноутбуці Windows 10

— Тихо, мишко, — пролунав поряд з вухом лагідний голос неста. — Тихо.
«Це він, чи що? мене придушив?!» — очманіло подумав Биргетит. Але рипатися перестав. Затих.

Навпаки заворушився корж. Ричачи і лаючись, він встав на коліна, і лівою рукою потягнувся ніяково, через пузо до поясу праворуч. Права рука висіла.
— Стій! Не вбивай! — вимовив нест.
— З якого дідька?! — рикнув корж у відповідь.
— Ось. У нього пензлики на вухах. Це не простий мишко. Він вміє говорити!
— Та до диявола. Ще з ведмедями я не розмовляв! — відповів корж. Нарешті, він дістав свою штучку лівою рукою і тепер прилаштовував її зручніше в долоні.
— Це мій ведмідь! Не чіпай його! — закричав нест.
— Та щоб тебе… — сказав хорж вже тихо, опускаючи руку з пістолетом. — Цілуйся з ним тепер!
Він, скривившись, почав мацати свою поранену руку. А нест продовжив розмову з ведмедем:
— Ну? Страшно?! Не бійся.
— Як не бійся? — глухо відгукнувся ведмідь. – Страшно якщо.
Корж крякнув від несподіванки. Дійсно говорить ведмідь. Нест усміхнувся у вухо і, не відпускаючи ведмедя, поплескав між вухами.
— Як тебе звуть?
— Биргетит, — насуплено відповів ведмідь.
— Як, як?! Биргетит?
Ім’я, наче розвеселило неста.
— Так.
-А навіщо ти на нас стрибнув? Чим ми тебе образили?
— Я гвинтівку собі хотів взяти, а ви пливете. Що було робити?
— Ну так, – весело погодився нест.
Корж поворухнувся, знову помацав праву руку, скривився.
— А ще які імена у вас є? – запитав нест.
— Різні. Стара, Супремум, Кан-торо, Валесница… багато всяких.
Нест вже навіть реготнув:
— Канторова сходи, кажеш?
— Так, — відповів ведмідь, — тільки ти не там порожнечу робиш у звуках.
— А головні є у Вас?
-Бабу ми всі слухаємо, вона найрозумніша. Про людей знає. Тільки вона не стара, вона молода, як всі наші. Хоче, щоб старою її називали.
— Так-так-так-так-так, — жваво відгукнувся нест. – А очі в неї якогось кольору?
— Один блакитний, другий жовтий.
— Жовтий справа?
— Так…
— І на загривку жмут білий?
— Так, — здивовано відповів Биргетит. — Ти стару знаєш?!
— Знаю, — з посмішкою сказав нест. — Велика сама була у нас. Ми її звали Наталкою. Весела. Це ж вона вам імена надавала? — сказав нест і розреготався. – Хто ж ще?! Передавай їй привіт. Скажи — від Романа. Гаразд?
— Гаразд.
Корж забувшись, ворухнув правим плечем, знову поморщився і видав тихий стогін. Нест Роман тут же згадав про коржа. Він повернув незрячее особа на звук і почав збуджено розповідати:

— Це триста років тому було… Я в дослідному центрі з ведмедями працював. Війна почалася, центр коржі розбомбили. А у мене дві пари ведмедів там. Що з ними стало – так і не дізнався. Ось Наташа з’явилася.
Корж промовчав, зло граючи жовнами і не відчуваючи ніякої радості від зустрічі. А ведмідь пожвавився:
— Вона триста років прожила? – з цікавістю запитав він.
— Ну так. Ви ж не старіють. Ви несті.
— Нест, значить нестаріючий? – здивовано запитав ведмідь. – А! Ясно тепер… А корж?
— Корж – це коротке життя, короткоживучий, — відповів Роман і поплескав знову ведмедеві вуха. – Цікавий ти який. Ти краще знаєш що, ти скажи Наташі, що ми за річкою, що можна до нас в гості заходити.
— Гаразд.
Тут нарешті подав голос корж.
— Воркують, голуб’ята, — сказав він хрипко, через силу, ніби виштовхуючи слова.
Сказав і пішов геть.
— Стій! Стій, кажу! – захвилювався нест. – Перестань!
Ведмідь не розумів, що відбувається. Корж відійшов ще на кілька кроків, приставив пістолет до голови і вистрілив.
— Фух, — фыркнуло тихо.
Тіло впало. Настала тиша.
— Що це? – ошелешено запитав ведмідь. – Навіщо?
— Майже завжди так, — скрушно відповів нест. — Рідко хто з коржів хоче довге життя. Турботи з лякають. Їм померти легше. Спосіб життя дорожче життя.
Помовчавши, Роман ворухнувся, зітхнув.
— Ну що ж, а нам треба поспішати, Берг. Допоможи…
Роман почав спускати човен на воді, а ведмідь показував дорогу.
— А очі? – запитав ведмідь, коли нест вже сів у човен.
— Очі? Так дурниця. Самі відрости не встигнуть навіть, — хлопці вже завтра нові підшиють.
— Зараз-то як попливеш?
— А, ти про зараз! Та тут автопілот. Всі. Біжи Берг. На ось тобі, гвинтівка твоя. Наташі привіт. Штовхни.
Ведмідь штовхнув човна. Човен заскользіла по воді. Ведмідь запитав наостанок:
— А як вас від коржів відрізняти?
— У нас старих не буває. Поки, Берг!
Так і розлучилися.

На світанку ведмідь сидів на схилі пагорба і дивився на Місяць. Поруч у траві лежала гвинтівка. Місяць здавалася несправжньої на світлому небі, наче хмаринка. Він сидів і згадував розповіді «старої» про крихітна жаринка-Сонце в неосяжній пітьмі. Навколо уголька, немов маленька мушка літає дещиця речовини, милипусечный грудочка глини, піщинка — Земля. Самотня, беззахисна… Навіщо літає? Куди? І як дивно дивитися зараз ведмедеві на Місяць, розуміючи, відчуваючи, що все це правда, що він, ведмідь, сидить у першому ряду цього величезного театру, який театр і сам — всього лише молекула в космосі. Невже можливо тут затвердити себе? Чи мислимо?!

Степан Лютий

Обожнюю технології в сучасному світі. Хоча частенько і замислююся над тим, як далеко вони нас заведуть. Не те, щоб я прям і знаюся на ядрах, пікселях, коллайдерах і інших парсеках. Просто приходжу в захват від того, що може в творчому пориві вигадати людський розум.

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *