Кому належить мережа Інтернет?
Інтернет вже не розкіш, а життєво важлива послуга для мільярдів людей. А ви колись запитували: кому належить Інтернет?
На початку свого шляху Інтернет був мережею для обміну даними між двома пристроями, з’єднаними кабелем. Він був зовсім несхожий на те, чим ми користуємось сьогодні. У спробах зрозуміти, що таке Інтернет і як він працює, багато людей зазнають поразки: надто вже заплутана історія всесвітньої павутини, надто багато схожих технологій передували його народженню.
Будь-який сервіс має власника. Платні автомагістралі належать дорожнім операторам, телефонні лінії – телефонним компаніям. А хто ж тоді власник Інтернету? Відповісти на це питання складно з різних причин.
ЩО ТАКЕ ІНТЕРНЕТ?
Інтернет – це гігантська кількість комп’ютерів, об’єднаних у мережу, де кожен пристрій може обмінюватись даними з іншими підключеними машинами. Працює ця мережа за рахунок кабелів, телекомунікаційних вишок, орбітальних супутників та технологій зв’язку.
Комп’ютерні мережі невеликих розмірів існували ще наприкінці 50-х років минулого століття. Пізніше, з винаходом комутації пакетів, в університетах, державних установах та різних компаніях стали з’являтися більші мережі комп’ютерів. До початку 90-х років Інтернет став доступним людям усього світу як послуга для особистого користування.
Все це і призвело до появи Інтернету у тому вигляді, в якому ми його знаємо сьогодні.
ІНТЕРНЕТ НЕ МАЄ ОДНОГО ВЛАСНИКА
У певному сенсі Інтернет – це абстрактніше поняття, ніж фізична сутність. На нього немає ні патенту, ні авторських прав: засновник всесвітньої павутини англієць Тім Бернерс-Лі відмовився патентувати свій винахід, щоб залишити його безкоштовним і доступним для всіх. Лише деякі складові Інтернету (дата-центри, кабелі, супутники, маршрутизатори тощо) належать незліченній кількості людей, компаній та держустанов.
Тому правильніше порушити питання по-іншому: кому належить інфраструктура мережі Інтернет?
КОМУ НАЛЕЖИТЬ ІНФРАСТРУКТУРА ІНТЕРНЕТУ?
Найбільші провайдери інтернет-зв’язку (ISP) мають у своєму володінні найбільші частини інтернет-інфраструктури. До них належать точки доступу до мережі, кабельне розведення та маршрутизатори.
Сьогодні довжина підводних кабелів становить понад 1,12 мільйона кілометрів – їх можна повністю обернути навколо екватора 27 разів!
Оскільки телефонні мережі та головна інтернет-магістраль тісно пов’язані, найбільші телекомунікаційні компанії (наприклад, американські AT&T, Spring та CenturyLink) мають значні частини опорних мереж Інтернету.
TIER-1 ОПЕРАТОРИ (ІНТЕРНЕТ-ПРОВАЙДЕРИ 1-ГО РІВНЯ)
Інтернет-провайдери 1-го рівня володіють найбільшою кількістю адрес IPv4 у всьому світі, і їм належить основна частина обладнання, пов’язаного з доступом до мережі. Зазвичай магістральні провайдери надають свою інфраструктуру в оренду дрібнішим операторам, які потім продають доступ до Інтернету кінцевим користувачам.
До Tier-1 операторів відносяться Level 3 (США), Cogent (США), Telia Carrier (Швеція), NTT (Японія), GTT (США), Tata Communications (Індія) та Telecom Italia (Італія).
Цікавим і несправедливим є факт, що будівництво основної частини інтернет-інфраструктури (зведення вишок, кабельне розведення тощо) велося на гроші платників податків, після чого готові мережі зазнали приватизації приватними компаніями. Нині у державній власності є зовсім невелика частина інфраструктури Інтернет.
Крім своєї основної діяльності Google, Microsoft, Facebook та Amazon також купують та розробляють міжконтинентальні оптоволоконні кабелі. Разом вони мають майже 10% підводних кабелів. Деякі критики вважають їх вплив надто масштабним і небезпечним, оскільки є ймовірність, що і так могутні корпорації можуть отримати повний контроль над інтернет-сферою.
ХТО КОНТРОЛЮЄ ТА РЕГУЛЮЄ ІНТЕРНЕТ-ПРОСТІР?
Особливості Інтернету дуже ускладнюють його регуляцію. Значною мірою він є неконтрольованим та самоврядним простором. Немає єдиної централізованої організації, яка стояла на чолі всього Інтернету.
Якщо коротко, то Інтернет працює в такий спосіб. Інформація надсилається у вигляді пакетів. Зв’язок між пристроями ведеться за рахунок інтернет-протоколу – склепіння правил, що забезпечують комунікацію. Серед безлічі різних маршрутів інтернет-протокол обирає шлях, щоб направити пакет даних до пункту призначення.
Спроби регулювати Інтернет робилися неодноразово. Уряди різних країн намагаються керувати доступною частиною веб-інфраструктури з різних причин. Зазвичай це стосується незаконних чи шкідливих даних. Обмежувальні заходи застосовуються або на рівні контенту (закриття сайту з неугодним вмістом) або на рівні користувача (кримінальні звинувачення за поширення нелегальних матеріалів).
Таким чином, уряди мають можливість деякою мірою керувати Інтернетом за допомогою законів і протидіяти онлайн-піратству та поширенню нелегального контенту. Деякі країни вводять цензуру з політичною метою, тим самим підігріваючи в суспільстві занепокоєння щодо свободи слова та поширення інформації, а також щодо того, як авторитарний режим може позбавити своїх громадян комунікаційних можливостей.
Ще один прояв контролю за Інтернетом – передача даних через інфраструктуру, що належить різним групам. Великі оператори спроможні заборонити трафік або стягувати плату за послуги, що їх надає обладнання. Але натомість вони укладають угоди про піринг, які дають користувачам можливість безкоштовно використовувати мережі один одного.
ОРГАНІЗАЦІЇ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ СТАНДАРТИ ІНТЕРНЕТУ
Не всі організації прагнуть лише контролювати та забороняти. Є й групи людей, які займаються розробкою та просуванням загальних стандартів для інтернет-технологій. Однією з таких організацій є WC3 (консорціум World Wide Web). Вона публікує стандарти для веб-розробки, які мають на меті забезпечити веб-доступність, уніфікацію інтернет-інфраструктури та управління даними у всій галузі.
Інша організація – ICANN (Міжнародна корпорація з присвоєння доменних імен та IP-адрес) – займається координацією та підтримкою ключових баз даних, забезпечуючи стабільність, безпеку та працездатність всесвітньої мережі.
Крім них є Адміністрація адресного простору Інтернет (IANA), Інженерна група Інтернету (IETF), Рада з архітектури Інтернету (IAB), Дослідницька група інтернет-технологій (IRTF) та Асоціація стандартів IEEE. Кожна з цих організацій відіграє роль у розвитку Інтернету шляхом розробки стандартів, безпосереднього контролю над ключовими областями або підтримки баз даних, які є важливими для безперебійної роботи Інтернету.
ІНТЕРНЕТ-ПРОВАЙДЕРИ ТА МЕРЕЖЕВИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ
Концепція мережевого нейтралітету полягає в тому, що веб-провайдери повинні однаково звертатися з усіма видами інформації. Відповідно до принципів нейтралітету, їм не слід схиляти користувачів до послуг певних постачальників контенту.
Мережевий нейтралітет має і захисників, і супротивників. Юридичні баталії з його приводу іноді спалахують у різних куточках світу. Прихильники концепції стверджують, що без мережного нейтралітету дрібним розробникам доведеться зникнути, що неминуче призведе до монополії у сфері контенту. Тому в багатьох країнах діють антимонопольні органи, створені з метою не дати жодному провайдеру монополізувати ринок.
Водночас частина технологічних експертів дотримується думки, що мережевий нейтралітет є неефективним. Техногіганти на кшталт Google, Amazon і Facebook вже мають великий вплив.
На Google та Facebook зараз припадає понад 70% трафіку. На хмарній платформі Amazon Web Services працює близько третини інтернет-послуг.
КОМУ НАЛЕЖАТЬ ДАНІ?
Питання правової власності на дані, чи інтелектуальна власність, теж викликає у суспільстві дебати. Суперечки навколо звички технологічних компаній збирати масиви даних про своїх користувачів породили питання, хто ж насправді володіє цими даними.
Інформація про вашу поведінку в Інтернеті збирається такими сайтами, як Facebook. Але Facebook не є одноосібним користувачем цих даних: вони можуть бути продані іншій організації для просування реклами чи інших цілей.
У пошуках відповіді на запитання «кому належить Інтернет?», не зайвим буде поставити й інше питання: кому належать дані, що створюються і розповсюджуються в Інтернеті? Адже вони є основним джерелом монетизації та можливо контролю над Інтернетом.
Право власності на цифрову інформацію – це складна тема, оскільки немає єдиного правила щодо того, кому вона має належати. Однак логічно припустити, що компанія, яка володіє платформою для виробництва даних, наприклад Facebook, з юридичної точки зору і є власником цих даних.
ТОЖ КОМУ НАЛЕЖИТЬ ІНТЕРНЕТ?
Значна частина інтернет-інфраструктури перебуває у володінні кількох великих телекомунікаційних компаній. Отже можна сказати, що Інтернет належить кільком корпораціям. Це коротка, досить точна, але не вичерпна відповідь.
На запитання “хто в інтернеті влада” можна дати аналогічну відповідь: невелика група компаній. Хоча уряди різних країн і намагаються керувати деякими областями Інтернету, найчастіше їхні дії не мають очікуваної ефективності: юридичні заходи не встигають за розвитком технологій. Це означає, що зараз лише 4-5 компаній контролюють більшу частину Інтернету.
Право власності на цифрові дані визначити складніше, ніж право власності на вежу зв’язку або прокладений кабель. Тим більше, що закони з цього приводу в усіх країнах різні. Але якщо говорити тільки про інтернет-дані, їх власниками є компанії, ресурсами яких ці дані були створені. Здебільшого це самі організації, що володіють інфраструктурою і ведуть контроль за інтернет-сферою.
